Дослідження професора Франкфурта у бурякоцукровій галузі і сучасність[1]

Панасюк Б.Я.
академік НААН, головний науковий співробітник
Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків НААН
 

На межі ХУІІІ-ХІХст. в Європі широкого розповсюдження набуває нова бурякоцукрова галузь. Першим, хто привіз в Україну початкові технологічні відомості про бурякоцукрове виробництво був чернігівський козак Артемій Терещенко, який побував у Франції в період війни 1812 р., він навіть вивчив французьку мову, щоб пізнати технологію виробництва цукру з цукрових буряків, яка його зацікавила. Початок науковому підходу до широкомасштабних досліджень у цукровому буряківництві поклав професор Анастасій Єгорович Зайкевич (1842-1931), його науково-організаційні ідеї, рекомендації і програми знайшли своє відображення в роботі «Мережі дослідних полів Всеросійського товариства цукровиків» та практичне вирішення в діяльності інших перших у Російській імперії наукових установ

       Виходячи з цього наукові основи дослідження у галузі бурякоцукрового виробництва закладали відомі науковці. Так у 1881р. організовано мережу із 37 дослідних полів у багатьох губерніях України для вивчення культури цукрових буряків. Розробником наукової програми досліджень на кафедрі агрономії Харківського університету став професор А.Є Зайкевич. Далі, у 1892р. професор В.В. Докучаєв запропонував модель розвиткувітчизняної академічної науки на основі організації дослідної справи. До усіх змін щодо «онаучування», за висловлюванням академіка В.А.Вергунова, українського сільського господарства долучилося Всеросійське товариство цукрозаводчиків, з 1901 р. очолюване професором С.Л. Франкфуртом. 

В сучасний складний період української дійсності наукові здобутки професора Франкфурта Соломона Львовича проявляється принаймні у двох основних напрямах – громадсько-політична і наукова діяльність.

Що стосується громадсько-політичної діяльності, то треба відмітити, що він твердо вірив в українську державність, підтримував внутрішню і зовнішню політику гетьмана П. Скоропадського і активно сприяв її реалізації. Він брав участь у створенні Партії народної свободи, де важливим гаслом було «…За сільську землю, за охорону праці, за припинення анархії та внутрішніх міжусобиць, за розвиток усіх виробничих сил країни …». Особливо слід відмітити його участь у розробці принципів земельної реформи Української держави періоду гетьмана П.Скоропадського, а також розробки відповідних законів, серед яких варто відмітити ухвалений Радою Міністрів закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями» та інших. Можливо, якби в теперішній незалежній Україні усвідомили ті принципи, в які формував Франкфурт, то не сталося б такого дикунства у земельній реформі, наслідки якої катастрофічні. Якщо тодішньому гетьману П. Скоропадському і його ідеологам земельної реформи, серед яких був професор Франкфурт, ми приносимо подяку, то другого президента незалежної України і ідеолога теперішньої аграрної реформи, яким був і є П. Саблук та його помічники, українці, не тільки селяни, будуть зневажливо згадувати за те, що вони не вивчили минулого досвіду і своєю аграрною реформою занапастили село, селян перетворили у жебраків, соціальна інфраструктура на селі знищена, вщент зруйновані дороги, діти не народжуються, школи зникають. Наведений висновок підтверджується такими розрахунками на конкретному прикладі.

В результаті аграрної реформи в Україні селянам роздали паї землі, вони її віддали в оренду майже задарма великим ділкам та іноземцям. У моєму селі Лозна Хмільницького району на Вінниччині живе сім'я у якої є 2,6 га землі, одержаної у спадок від батьків, яка знаходиться в оренді відомого великого аґрохолдингу.

За моїми розрахунками кожна тонна зерна, якщо її використати для виробництва кінцевих продуктів споживання, приносить власникові, тобто селянинові-господареві чи орендареві, щонайменше 300 дол. прибутку. Якщо урожайність кожного гектара становитиме лише 60 ц пшениці, то за десять років з 2,6 га буде одержано 156 т зерна, а це приносить 46,8 тис. доларів прибутку. Відомо, що аґрохолдинги продають за кордон тільки сировину, одержуючи значно менше прибутку, що свідчить про низьку ефективність використання землі, наносячи чимало шкоди і собі, і селянам, а найбільше державі. Що ж аґрохолдинг сплачує із свого прибутку власникам землі у моєму селі? Мені офіційно повідомили, що за десять років (2006-2015рр.) одній сім'ї нарахували 18242 грн.[2], які ще й невідомо чому перерахували до бюджету. Якщо за десять років аґрохолдинг одержав прибуток – 46,8 тис. доларів, а це 1170 тис. грн. (курс 25 грн), то приватна фірма нарахувала  селянинові як власникові землі, лише 1,6% одержаного прибутку, що викликає не обурення, а сміх.

Подібна насмішка є провиною не стільки аґрохолдингу, як тих реформаторів, які створили драконівські умови для селян і села внаслідок викривленої аграрної реформи. Ось яку вбивчу характеристику українській агрореформі і появі аґрохолдингів дав знавець цієї реформи П. Гайдуцький  «утиск інших економічних форм господарювання, руйнація конкуренції та ринків, надмірна концентрація землі, порушення пропорцій господарювання...повна відчуженість господарських структур від села, від селян»[3].

Отже, селянин втрачає село і бюджети усіх рівнів. Що треба здійснити? Хоча б прийняти Закон України «Про виробничу кооперацію та інтеграцію в сільській місцевості». В селах знайдуться люди, які скористуються наданою можливістю об'єднати зусилля і значні фінансові ресурси спрямуються в сільську місцевість. Для довідки відзначимо, що фінансові ресурси, створені агропромисловим комплексом, не поступаються фінансовим ресурсам нафто-газової промисловості.   

Що ж стосується другого напрямку професора Франкфурта – наукового, то тут широкий лан для вивчення і виправлення допущених нами помилок.  

В часи коли працював Франкфурт становище Української економіки було таке як в сучасний наш період, становище бурякоцукрової галузі було подібним, а тому погляньмо на рекомендації тодішніх розумних людей «…чрезвычайно важно, чтобы широкие круги населения, а с ними и государственная власть ясно сознали всю необходимость сохранения сахарной промышленности и в переходное время, ибо если эта цель не будет достигнута, то сахарная промышленность погибнет окончательно, …восстановление ея потребуетъ огромныхъ непосильныхъ жертвъ со стороны народного организма».

Відомо, що знамениті українські вчені бурякоцукрового виробництва, серед яких був і Франкфурт, прикладали чимало зусиль і досягли розширення площ посіву цукрових буряків в Україні; забезпечення посівів власним насінням, яке за якістю не поступалося іноземному; підвищення якості цукру власного виробництва ; збільшення продажу українського цукру за кордоном; розвитку науково-дослідній селекційній справі. Що маємо ми тепер, якщо порівняти з минулим?

Стосовно площ посіву цукрових буряків і їх динаміки в сучасній Україні можемо відмітити «досягнення» зі скорботою – буряко - цукрове виробництво зникає. Перед здобуттям Україною незалежності площа посівів цукрових буряків становила більше 1,3 млн. га, у 2001р. – 995 тис. га, у 2005р. – 624 тис. га,  а у 2015р. уже 238 тис. га. Якщо в недалекому минулому цукрові буряки займали чільне  місце у сівозмінах сільськогосподарських культур, значно покращуючи якість ґрунту, то уже тепер немає ні цукрових буряків, ні сівозмін, що є результатом проведених недолугих агарних реформ. Майже всі параметри динаміки роботи бурякоцукрового підкомплексу України за 2005-2015рр. мають динаміку до зниження: зібрана площа, тис. га. – скоротилась від 624 до 238 (61,9%); валовий збір, тис т – зменшився від 15468 до 11543 (25,4%); цукристість - знизилась від 16,63 до 16,30; виробництво цукру, тис. т – зменшилось від 1900 до 1400 (26,3%).

Як наслідок недолугої аграрної реформи сформувались крупні і середні аґрохолдинги і, як наслідок, з полів зникли посіви цукрових буряків, бо там панує монокультура і хімія. Наші реформатори створили такі умови новітнім господарям землі, щоб вони відмовились від сівозмін і позбулися посівів цукрових буряків. Вони не втямили, що саме присутність площ цукрових буряків у сівозмінах дає значний приріст врожайності сільськогосподарських культур, на чому наголошував професор Франкфурт у своїх наукових працях[4] «Для того, чтобы убедиться в этом, достаточно сравнить, например, урожайность озимой пшеницы въ частновладельческихъ хозяйствахъ различных губерний (Украины) в среднемъ за десятилетіе 1901-1910гг. (пудов с десятины): в губерниях с развитием культуры сахарной свеклы – Киевская – 92, Подольская – 87, Харьковская –79, Курская –81; в губерниях, где эта культура отсутствовала – Херсонская 63, Воронежская 62, Екатеринославская 68». У ті часи, проводячи аграрну реформу, думали про розвиток бурякоцукрової галузі, тепер же ми, продовжуючи топтатися на аграрній реформі, майже знищили цю важливу для України галузь. Зверніть увагу, на початку ХХст. вчені у своїх наукових дослідженнях, які далекі від політики, сприймали землі Курської, Воронезської та інших губерній, як стародавні українські землі.

В даний період вироблений цукор споживається майже весь у середині країни, а тому формується думка, що збільшувати його виробництво недоцільно. Але продукцію цукрових буряків слід використовувати, як це було у минулому, у багатьох напрямах: витіснення з харчових продуктів шкідливих цукрозамінників; розширення торгівлі з країнами Азії та Африки; виробництво біоетанолу; корми для тваринництва; посіви цукрових буряків важлива – складова сівозмін. За розрахунками і прийнятими урядовими законами можна передбачити, що найбільш прийнятною площею вирощування цукрових буряків в Україні має стати площа у 900 тис. га., яка до 2025 р. буде засіватися насінням вітчизняної селекції в межах понад 90% від загальної площі посіву.

Якщо становище з площами посіву цукрових буряків сумне, то ситуація з власним насінням (вітчизняними гібридами) катастрофічна. Подібне твердження пояснюється динамікою насінництва цукрових буряків в Україні за 2000-2011рр., яка виглядає таким чином: площа насінників скоротилась від 9,6 до 0,15 тис. га; валовий збір насіння знизився від 8,2 до 0,22 тис. т; кількість працюючих насіннєвих підприємств зникло з 8 до 0 шт. (на 100%); кількість господарств, які вирощували насіння цукрових буряків зменшилось від 190 до 7. Тут доречно відзначити, що з 2011р. насіння цукрових буряків вирощують висадковим і безвисадковим способом лише 7 господарств системи Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків НААН. Такий стан не витримує ні історичних, ні наукових  пояснень. Якщо посилатись на історію, то бачимо, що коли німці прийшли в Україну, вони не руйнували науку, а навпаки, її зберігали та розширювали.

За дослідженнями академіка В.А. Вергунова Інститут ґрунтознавства, живлення рослин та агротехніки влітку 1942р. здійснив комплексну експедицію на території окупованої України і в результаті  чи не вперше створено карту ерозійності грунтів України[5]. Більше того, діяли практично усі дослідно-селекційні установи, координацію наукових робіт яких здійснював Крайовий інститут рослинництва на Батиєвій горі очолюваний професором В.Ф. Савицьким[6]. Палає світова війна, а вчені на Батієвій горі  займаються виведенням нових сортів рослин, розмноженням й оцінкою існуючих українських та іноземних сортів, досліджують спадковість, цитологію, фізіологію, технічні якості багатьох рослин, особлива увага приділялась якості насіння. Подібне має стати прикладом для сучасної української дійсності так як тодішні і теперішні обставини дуже схожі. В минулому і більшовики, і німці шанували науку, у противному разі не було б унікального випадку, коли відомий вчений селекціонер Л.Л. Сімпаловський працював на Уладово-Люлинецькій станції до війни, під час німецької окупації і після війни, не зазнавши репресій.

А було колись! Культура насіння займала найвищу форму польової культури. Досягнення наших цукрозаводчиків у селекції були дивовижними, що дало змогу не тільки забезпечувати власні потреби у насінні, але й вивозити його за кордон, зокрема в  Німеччину: 1911р. – 1.087 тис. пудів; 1912р. – 609,1 тис.; 1913р. –767,3 тис. пудів. Після війни 1914-1915рр. експорт знову зріс і у 1916р. уже становив 740,1 тис. пудів у тому числі в Америку – 533,1 тис., Францію  –  143,9 тис., Італію – 44,6 тис., Румунію – 18,5 тис.. Отже, наші вчені і селекційні станції на початку ХХ ст. вирощували високоякісне насіння, яке користувалося попитом на світовому ринку. Цей досвід не зник, його тепер частково прибрали до рук іноземні компанії при допомозі місцевих активістів за безплатні обіди, а решту знищили. 

Якщо будемо розглядати якість цукру власного виробництва, то одержимо сумну картину. За останні роки (2005-2015рр.) значне скорочення посівних площ супроводжувалось підвищенням урожайність від 24,8 до 48,5 т/га, (2 рази), що сприяло збільшенню виробництва цукру від 3,05 до 5,88 т/га (1,9рази). Одначе, це досягнуто значним та ще й незбалансованим внесенням мінеральних добрив, що шкідливо для ґрунту і якості сировини. Ось погляньмо, знизилась цукристість сировини, а якість цукру у 2014р. становила: І категорії – 9,2%; ІІ категорії 21%5; ІІІ категорії 68,9%; ІУ категорії 0,4%. У попередні роки якість цукру була ще нижчою.

Чи будуть купувати такий цукор за кордоном? Ні, не будуть, адже у 2014р. Україна навіть не була спроможна експортувати виділену ЄС річну квоту цукру обсягом 20 тис. тонн за нульовим тарифом. Експорт цукру мізерний та ще й постійно знижується. А була колись зовсім інша картина, наші славні цукрозаводчики давнини вивозили цукор для торгівлі на широкі простори світу: тільки за 1899 – 1903 рр. загальна величина експорту цукру становила 10214 пудів піску і рафінаду; експорт здійснювався у такі країни як Іран, Фінляндія, Туреччина, Німеччина, Італія, Угорщина, Англія, Китай, Голландія, Афганістан.

Щоб досягти позитивних результатів наші славні попередники розвивали науково-селекційну роботу. За 1812-1917рр. на території України було створено більше 118 різного типу казенних і підприємницьких дослідно-селекційних станцій  та інших закладів. Серед них було 27 селекційних станцій, на яких велись роботи з селекції і технології вирощування цукрових буряків, одночасно й багатьох інших культурних рослин. Тепер їх менше десятка, прикро, але відмітимо, що господарі незалежної України вишуканими методами привласнювали землі селекційних станцій, дослідних полів, а тому вони приречені до згортання своєї наукової діяльності, розваливши вщент селекцію цукрових буряків, яка в недалекому минулому була на світовому рівні. Адже саме завдяки багаторічним польовим дослідженням на селекційних станціях професора Франкфурта у світовій науковій практиці остаточно утвердилося поняття не тільки культури цукрового буряківництва, але й культури насіння цукрових буряків. На превеликий жаль світовий рівень тепер ми втрачаємо. 

Наукові основи, закладені у ХІХ ст. знаменитими цукрозаводчиками на великих чисельних селекційних станціях і дослідних полях при цукрових заводах підприємців. ще продовжували свою дослідницьку справу і після захоплення влади більшовиками в Московії. В часи Радянського Союзу широко був відомий в Європі і світі, розташований у Києві, Всесоюзний науково-дослідний інститут цукрових буряків з його не менш відомими селекційними станціями. В розгалуженій науковій установі виходили на світовий рівень дослідницькі розробки з проблем генетики і селекції цукрових буряків, проводились фундаментальні наукові дослідження з генетики і селекції з метою одержання насіння нових сортів цукрових буряків, де працювало чимало знаменитих учених, серед яких Зайкевич, Франкфурт, Вавилов, Савицькі, Федорович, Архимович, Сімпаловський, Бордонос. Саме українські вчені цього інституту Савицький, Бордонос та інші вивели одноросткове насіння цукрових буряків аналогів якому у світі немає, цим насінням дотепер користуються усі країни, де вирощується культура цукрових буряків. Знову світовий рівень і його ми втратили. Про сучасні досягнення Інституту розповість відомий вчений – селекціонер, продовжувач наукових традицій попередніх учених, академік М.В. Роїк.
Дехто трактує, мовляв ми йдемо в Європу, ні, наша країна споконвічно в Європі, нам лише треба навчитись і запровадити європейські нормативи життєдіяльності від яких ми надмірно відстали, перебуваючи 750 років в рабському ярмі. Якщо йдеться про бурякоцукрове виробництвр, то відмітимо, що в країнах Європи підтримуються тенденції доброго минулого, де віддають перевагу всім якісним параметрам цукру із буряків, продовжуючи збільшення його виробництва за рахунок підвищення урожайності і цукристості сировини цієї культури, надаючи перевагу якості готової продукції, що дає їм змогу задовольняти потреби всередині країни та виходити на світовий ринок.
В Україні добре минуле було, але як показано вище, все втрачається: невпинно скорочуються площі під посівами цукрових буряків; немає власного насіння; ліквідовано більшість цукрових заводів; зникають селекційні станції та дослідні поля; відсутня будь-яка увага до підвищення якості цукру; на зовнішньому ринку українського цукру давно немає; внутрішній ринок заповнюється цукром з тростини та солодкими замінниками з яких 85% - синтетика. Треба не втрачати, а відновлювати галузь, адже у доповіді на Першому Всеукраїнському аграрно-економічному з'їзді 26 жовтня 1917р. професор Франкфурт обгрунтовував, що цукровиробництво є основоположною складовою існування державності України взагалі[7]. Сучасній владі варто прислухатися до думок вчених і рішень аграрного з'їзду часів гетьмана П. Скоропадського, можливо й досліджень та рекомендацій сучасних вчених НААН.  
З викладеного аналітичного матеріалу випливає не критика, а надання інформації для практики, оскільки «Врач нужен для того, чтобы лечить лихорадку, а не писать на нее сатиру»[8]. На прикладі вчених минулого і сучаснсті можемо сформувати принаймні чотири пропозиції.
Перша – створити селянам належні умови для відновлення і розвитку села, яке гине внаслідок невдалої аграрної реформи.
Друга – як і в роки Франкфурта, у нас тепер революційно-воєнний період, але якщо в минулому наука створювалась і працювала на соціально-економічний  розвиток, то тепер ледь жевріє, вчені виїздять за кордон. Такого робити не треба, адже наука в усі часи потребує уваги, бо все минає, а наука вічна.
Третя – у складний період минулого селекційно-дослідні станції створювались з метою проведення науково-дослідних робіт та виробництва власного елітного насіння, тепер же власне насіння майже зникло, кількість селекційних станцій зменшується, а їхню землю привласнюють окремі особи. Не слід такого терпіти і допускати. Основою відновлення системи українського насінництва є розширення площ посівів цукрових буряків як сировини для виробництва якісного цукру, кормів для тваринництва та біоенергетичних ресурсів, а також збільшення посівів цукрових буряків насінням української селекції.
Четверта – у минулому клімат був відносно стабільний, тепер відбуваються  різкі кліматично-погодні зміни (парниковий ефект, зниження вологи ґрунту, зменшення прісної води в річках, озерах і криницях). Що вливатиме на рослини, які змінюватимуться? А це потребуватиме якісно нової селекційної роботи. Де проводити в новітніх природних умовах науково-селекційну роботу якщо зникнуть чи суттєво зменшаться селекційно-дослідницькі поля? На такі запитання теперішня влада має реагувати і давати відповідь.
            

то ідеологів теперішньої аграрної реформи, ще довго будуть потерпати від того, що вони не вивчили минулого досвіду і своєю аграрною реформою занапастили село, селян перетворили у жебраків, соціальну інфраструктуру на селі знищено, внаслідок чого руйнуються, зникають школи. Наведений висновок підтверджується такими розрахунками на конкретному прикладі.
 

[1] Міжнародна науково-практична конференція «Професор С.Л. Франкфурт (1866-1954) видатний учений-агробіолог.(до 150-річчя від дня народження». Київ, 18 листопада 2016 року.

[2] Лист Хмільницької філії приватного акціонерного товариства «Зернопродукт МХП», №89, від07.09.2016

[3] Гайдуцький П. НеЗалежна економіка України. К., 2014,. –С.149

[4] Аграрная реформа  и сахарная промышленность. –К.,Тип .А.И.Гросман, 1918, -41с.

[5] Вергунов В.А. Національній академії аграрних наук України -85: історія та перспективи. К., 2016, -С.27

[6] Про діяльність науково-дослідного інституту селекції у м. Києві //Львівські вісті. – 1942, 17 липня

[7] Шарземань. 1-й Всеукраинский Агрономическо-Экономический  Съезд  / Шарземань //Хозяйство. – 1917.№№43-46. –С.415

[8] Наполеон Бонапарт. Максимы и мысли узника Святой Елены. С.Петербурн, 2007,-С.124